DZzzz

Це чорне фінікове дерево біля Пекінського університету справді неабияк мене вразило. По-перше, я вперше в житті побачив чорне фінікове дерево. Водночас це також уперше, коли я побачив чорне фінікове дерево, рясно вкрите такою кількістю плодів.
Я бачив, як червоні фініки висять ріденько, бачив і яблуні бегониєві, густо обвішані плодами, але такі щільні, суцільні, золотаві й соковиті плоди, що вкривають усе дерево й майже змушують сплутати його з хурмою, — це справді надзвичайно своєрідно. Як шкода, що на мене не впало кілька плодів!
Це теж дерево, якому сто років.

Старе зерно ось-ось скінчиться, на добрий урожай іще годі сподіватись. У старості полюбив я кашу, та цілий рік іще без одежі. Горобці вигодовують пташенят біля криниці, порослої мохом, півень кукурікає біля білих дощаних дверей. Дров'яний віз тягне худа коняка, у трав'яних постолах пасу великого кабана. Вечірній дощ розколює червоні гранати, у нову осінь зелене таро наливається. Після роботи в полі спочиваю під шовковицею, а до сусідньої оселі повертаюся крізь трави. Місце, де я живу, зветься Долиною Дурня — навіщо ж розпитувати про праве й неправе?

Кольори під сонцем починають ставати насиченими й яскравими.
Блакитні хвилі вдалині зливаються з небом, а близька Небесна ріка; косий Чумацький Шлях низько тягнеться над довгими деревами в дикій місцевості.
Здається, у воді також існує цілий світ барв.
Осіння туга ніколи не була корисною для душевного й фізичного здоров’я, але милуватися осінню в Пекіні справді змушує радіти й надзвичайно корисно для здоров’я — кажуть, коли людина гріється на сонці, кожна клітина її тіла радісно вітає це.
Цьогоріч під час Національного свята в Пекіні насправді майже не було людей; у новинах кажуть, що всіх тур

Краса ранньої осені на заході Пекіна — високе небо, безкраї хмари, спокійна вода й теплий вітерець.
Щоб відшукати ранню осінь, неодмінно треба виїхати за межі П’ятої кільцевої: дикі трави й польові квіти вільно та буйно розквітають серед просторів; лише в глибоку осінь, коли в місті вмикають опалення, воно стає сяйливим — адже велике дерево, зігріте земним теплом і гамором життя, навіть наближаючись до фінальної завіси, не поспішає прощатися, і кожен його звук — повільний.

Смарагдове кругле листя чисте само собою. До мілких мілин і далеких острівців — струнке, незрівнянно чисте.
Ще лишилася самотня квітка-підвіска, не розгортає осіннього серця — скільки ж пекучого жару вона здатна скрутити?
Качки-мандаринки тихо шепочуться, схиливши разом листок-укриття; тільки не кажіть про це пралям шовку.
Боюся, жалібна пісня раптом урветься від подиху квіткового вітру й розтрощить тисячі складок смарагдових хмар.
Озираючись на давній ханьський танець, боюся, що вона полетить геть, лиш зморщивши й порвавши безсмертну спідницю.
Невідступна зелена сукня ще зберігає аромат зів’я

Квіти гесанґ під вечірнім сонцем — дуже вже старосвітський літературний стиль.
Ловити місяць у воді, шукати голову в дзеркалі.
Різати човен, щоб шукати меч, їхати на бику, щоб шукати бика.
Порожні квіти, сонячне марево, примарні сни, пінні бульбашки.
Одним помахом пера перекреслити все; якщо вже припиняти — то припиняти.
Пісні Ба, вино Ду, сільська радість у полях — навіть там, де немає вишуканості, є своя вишуканість.

Половина річки мерехтить блакиттю, половина річки червона
——Це вогняні хмари Є Шенґтао.
Як і переважна більшість людей, найвищий рівень моїх досягнень у китайській мові — це шкільні підручники.
Насправді найбільший внутрішній відгук у мене викликає та фраза——рівень невисокий, умію тільки: «от же ж», «от же ж».
Сьогодні я спочатку хотів піти до Цзіншаню, але надто пізно вийшов із Червоного будинку Пекінського університету — вже настала вечірня заграва——я й не думав, що Червоний будинок відкритий лише на трьох поверхах, але експозицію зроблено напрочуд добре, тож неможливо було не роздив

Шукаючи осінь, важко не сполохати сороку, щоб випити чаю — треба піднятися на гору. Крок ступає на гілку в косому сонячному промінні, шелест тисячі листків змушує летючих птахів збиватися зі шляху. За мить метал і каміння стихають.
Блакитне небо байдуже лишається позаду, жовті хризантеми й досі перед очима. Давні справи, Білі ворота, старі роки; новий павільйон, червоні боби, тихе плетиво ніжності. Повертаючись, поволі сходжу сходами.

Під світлом ліхтарів і місяця красуня виглядає вдесятеро прекрасніше, ніж удень.
Продемонструю успадковане від предків уміння милуватися квітами при місяці. Навіть якщо промокнути під дощем, воно того варте.
Щоправда, чорних жоржин немає.
У дитинстві ми вирощували такі квіти вдома: темно-червоні, майже чорні, завбільшки з миску. На балконі серед них росло й кілька стеблин пшениці, що проросла з зерна, яке просипалося, коли мій батько тримав голубів.
Мій батько був садівником найвищого класу. Удома є кілька рослин, яким уже кілька десятків років. Є один порожній будинок, а тепер там ще й сад.

На Храмі Сонця спочатку лише де-не-де накрапував дощ, але, піднявши голову, я раптом побачив місяць.
Який прекрасний краєвид цього дня: усі дванадцять поручнів обперті, а всесвіт пливе, мов ряска.
Іншим разом знову піду до Храму Місяця погрітися на сонці.

Глід і хурма в Пекіні, мов манго та джекфрут на півдні, падають додолу, а підібрати їх нікому.
На півночі й на півдні кожному своє — усе стає пилом і перемелюється в землю.
У Сільськогосподарському виставковому центрі плоди зав’язуються особливо густо. Та вони надто високо, а мені лінь просити когось лізти на дерево.
Як на зло, і глід, і хурма — теж не те, що я можу їсти. Від одного болить шлунок, а інше не перетравлюється.
Днів, коли гінкго жовтіє, лишилося лічені одиниці; плоди гінкго насправді теж дуже смердючі. Але якщо часто їх нюхати, звикаєш.

Фінанси й технології — це цивілізація.
Криптосфера — це перенесення епохи П’яти династій і Десяти царств у блокчейн — для цього людського світу це вже найбільше з усіх благ —
Цикл одного проєкту справді приблизно такий самий, як і термін правління одного імператора. «Хто має сильне військо й дужих коней, той і володарює».
Сатоші Накамото й справді є богом, який досяг істини через просвіту. Нехай йому поклоняються десять тисяч поколінь.
Погляньмо на сутінки імперії🌇; якщо пропустили сьогодні, не варто шкодувати, адже це відображення кожного наступного дня.

Не знаю, старший брате Коте, що саме ти шукаєш.
Я так люблю Храм предків. Давні кипариси сягають небес. Кожен із них — даоський наставник. Ідеш між деревами, зливаєшся з їхньою енергією та духовністю й відчуваєш, що душа стала набагато стійкішою.
Ідучи, міркую: коли я помру, було б добре спалити мене, поховати тут або розвіяти тут, щоб стати добривом для квітів під великими деревами. Оце й справді — усміхатися в дев’яти джерелах — але як оминути перевірку безпеки і хто ж допоможе мені це влаштувати?
Безмежних благословень Небесному Владарю.

Восени все добре, тільки сонце надто яскраве, від чого стає дратівливо. Мені подобається це літо, бо майже завжди йдуть короткочасні дощі, а отже, небо постійно захмарене.
Температура не є абсолютною, як і світло; що ж тоді називати гарною погодою — мені більше до вподоби вітер і дощ, наче в пітьмі, упереміш із похмурістю. Трохи спекотніше чи прохолодніше — байдуже.
У цю спекотну й задушливу погоду варто подивитися на щось тепле й лагідне.
Столичний музей теж вартий відвідання. Усередині є вишукані вироби з нефриту часів династій Сун, Мін і Цін.