DZzzz

Знаменитий провулок Фанцзя.
Початкова школа в провулку Фанцзя розташована на місці колишньої резиденції князя Сюня — маєтку Юнчжана, третього сина імператора Цяньлуна; тут директором був Лао Ше. У будинку № 15 раніше містилася резиденція цзинчжао Інь Бейпіна, будинок № 21 був помешканням маріонеткового мера Лю Юшу за часів японської окупації; будинок № 27 — резиденцією маріонеткового командувача жандармерії Чень Янаня за часів японської окупації. Спочатку тут також жили Сай Цзіньхуа та Хун Цзюнь. Тут був родовий дім Веньсю, останньої дружини імператора. Тут виріс Ці Ґун.

Уперше я поїхала до Гоцзицзянь ще під час вступних іспитів до вишу, мене повів туди тато.
Насправді чиновники зазвичай обходять такі місця стороною, адже камінь для спішування біля воріт — погана прикмета.
Але, очевидно, його любов до мене була сильнішою за всі ці забобони.
Зараз у Гоцзицзянь триває ремонт, тож насправді не варто спеціально туди їхати. Ті таблички, яких у дитинстві нібито треба було торкнутися, щоб «посісти перше місце на імператорських іспитах», тепер закрили й не показують відвідувачам.
Дуже схоже на це суспільство.

Квіткове море Юндіна неймовірно прекрасне. Мої знімки вийшли не надто вдалими. Справжня насолода — бути серед цієї краси.
Далі на західному березі — величезний парк «Юаньбо».
Небо низько нависло над високими гірськими деревами, квіти обтяжили легку річкову дамбу.
Найбільше цьогоріч тішить те, що я вирушив на захід Пекіна.
Далекі гори — мов вишитий шовк, довкола — всюди вечірні сутінки. У розділених річкових потоках відчувається легка прохолода Яньцзіна.
У далині розливається чистий квітковий аромат, ніби я побував на найбільшому SPA.

Позавчора в Ванцзіні я несподівано смачно поїв локшину з равликами. Кажуть, це перший такий заклад у Пекіні.
У ній було те саме автентичне старомодне відчуття. Та й гостроти вистачало. Єдине, чого я не зрозумів, — навіщо не нарізати смажений коржик: такий великий шматок просто неможливо з’їсти.
Деревні гриби й зелень були щедрими, тож коли я хотів замовити їх окремо, працівник закладу зневажливо відповів: «Та всього вистачає, всього».
Кілька днів тому я їв ту локшину з равликами від Хуан Цзитао — і вона була нікудишня, усі суцільно її розкритикували. Повірте, нізащо не ходіть у заклади з бренд

Ці маленькі маргаритки, на які я ніколи не звертав уваги, коли розквітають цілими полями, являють собою справді величне видовище.
А я спершу подумав, що це квіти гречки. Та й запаху майже немає.
Наче під сутінками розстелився шар снігу. О, настали Приморозки.
У Пекіні й справді похолодало. У попередні роки я зазвичай у цей час був на півдні й повертався, коли вмикали опалення. Цього року приїхали всі мої друзі по картах, тож я, навпаки, ніяк не можу поїхати.
Друзі по картах, звісно, дуже важливі люди.

У селянській оселі живе старий, білоголовий, за скромною брамою.
Коли часом польові роботи вщухають, він кличе сусідів на глек вина.
Під стріхою лунають гомін і гамір, то сидять, то знову встають.
Грубий короткий одяг не здається убогим, а городня мальва й справді прекрасна.
Так множаться діти й онуки, а до міста він ніколи не ходив.
П’ять імператорів і три царі здавна звалися Синами Неба.
Чи зброя й війна, чи уклін і зречення — що зрештою правильне?
Якщо маєш утіху й радість, то чом би зневажати сільські поля?
Тож віддаймося волі серця й крокуймо, доки не зітреться останній зуб.

Сестри, які цими днями громили всіх за картярським столом, подарували мені торт.
Знаючи, що ми тут майже всі відмовилися від цукру, вони ще й знайшли японський торт із легким смаком. А мені довелося просто зараз іти вчитися в Xiaohongshu, що це взагалі таке.
Вони вміють розбиратися в таких штуках. Для мене це все одно що свиня перед перлами. Скуштував трохи — а для мене все одно надто солодко. Я не відчуваю там жодної майстерності, зате відчуваю смак старого яєчного пирога.
Звісно, їхня турбота солодка.

Квітка ґесанґ, що вміє танцювати. Це також різновид айстрових, що називається космеєю.
Осінні широкі простори польових квітів здаються багатшими за весняні.
Ніжна рожево-яскрава постать обвиває дикий ставок, тонке листя гордо протистоїть палючому сонцю.
Танцює, невпинно прямуючи за ясним світлом, підхоплена вітром, а вздовж стежини чистий аромат дарує вечірню прохолоду.
Останніми днями весь час дощить, тож це квіткове видовище, мабуть, і є останнім у цьому році.
Навіть сливовим квітам доведеться чекати наступного року.

Взагалі-то це мало бути опубліковано вчора ввечері — але я пішла грати в маджонг і не встигла, ха-ха-ха-ха.
Грали всю ніч, ні в плюсі, ні в мінусі. На знак святкування пригостила всіх нічною закускою — тією самою стравою зі свинини, якої я не можу з’їсти навіть один шматочок, бо вони її люблять — у другій половині ночі приїхала ще й подруга, з якою ми знайомі вже понад двадцять років, — усі свої. Вона справді спеціально приїхала на мій день народження, і вона виграла все, як же чудово.
Це був справді дуже галасливий, щасливий, затишний і веселий день народження🎂.

Сайцай — це вже дуже по-північно-східному. Я й шматочка з’їсти не можу. Добре, що є зелений перець.
Але це не заважає моїм друзям по картах їсти із неабияким задоволенням. Вони вважають, що це дуже автентично.
Складається враження, що єдине, що може об’єднати кількох друзів по картах у харчуванні, — це шаньдунська зелена цибуля — включно з морепродуктами, а ще є одна страва, яку не можна не їсти, — баранина, обсмажена із зеленою цибулею, це просто неймовірно. Складається враження, що шаньдунська зелена цибуля та зелена цибуля з інших місць — це не один і той самий вид.
Я взагалі не переношу ки

Сьогодні мій давній приятель через один плакат — тисяча слів і ще тисяча, хоче сказати, та все ніяк.
Надіслав його мені подивитися, а я й справді не знав, що сказати.
Я-то його розумію. І він також розуміє, що я його розумію.
Не давлячись сльозами, усміхаємося, мовчки дивлячись одне на одного.
П’яний лежить на полі бою — ти не смійся, сиве волосся від нічого до красуні.
Двадцять п’ять років уже минуло.
Двадцять п’ять років нашого покоління.
Усе створене — мов сон, примара, бульбашка й тінь; мов роса і блискавка — саме так на це й слід дивитися.
Справді, прохолодний день — яка чудова осінь.

Це чорне фінікове дерево біля Пекінського університету справді неабияк мене вразило. По-перше, я вперше в житті побачив чорне фінікове дерево. Водночас це також уперше, коли я побачив чорне фінікове дерево, рясно вкрите такою кількістю плодів.
Я бачив, як червоні фініки висять ріденько, бачив і яблуні бегониєві, густо обвішані плодами, але такі щільні, суцільні, золотаві й соковиті плоди, що вкривають усе дерево й майже змушують сплутати його з хурмою, — це справді надзвичайно своєрідно. Як шкода, що на мене не впало кілька плодів!
Це теж дерево, якому сто років.

Старе зерно ось-ось скінчиться, на добрий урожай іще годі сподіватись. У старості полюбив я кашу, та цілий рік іще без одежі. Горобці вигодовують пташенят біля криниці, порослої мохом, півень кукурікає біля білих дощаних дверей. Дров'яний віз тягне худа коняка, у трав'яних постолах пасу великого кабана. Вечірній дощ розколює червоні гранати, у нову осінь зелене таро наливається. Після роботи в полі спочиваю під шовковицею, а до сусідньої оселі повертаюся крізь трави. Місце, де я живу, зветься Долиною Дурня — навіщо ж розпитувати про праве й неправе?

Кольори під сонцем починають ставати насиченими й яскравими.
Блакитні хвилі вдалині зливаються з небом, а близька Небесна ріка; косий Чумацький Шлях низько тягнеться над довгими деревами в дикій місцевості.
Здається, у воді також існує цілий світ барв.
Осіння туга ніколи не була корисною для душевного й фізичного здоров’я, але милуватися осінню в Пекіні справді змушує радіти й надзвичайно корисно для здоров’я — кажуть, коли людина гріється на сонці, кожна клітина її тіла радісно вітає це.
Цьогоріч під час Національного свята в Пекіні насправді майже не було людей; у новинах кажуть, що всіх тур

Краса ранньої осені на заході Пекіна — високе небо, безкраї хмари, спокійна вода й теплий вітерець.
Щоб відшукати ранню осінь, неодмінно треба виїхати за межі П’ятої кільцевої: дикі трави й польові квіти вільно та буйно розквітають серед просторів; лише в глибоку осінь, коли в місті вмикають опалення, воно стає сяйливим — адже велике дерево, зігріте земним теплом і гамором життя, навіть наближаючись до фінальної завіси, не поспішає прощатися, і кожен його звук — повільний.

Смарагдове кругле листя чисте само собою. До мілких мілин і далеких острівців — струнке, незрівнянно чисте.
Ще лишилася самотня квітка-підвіска, не розгортає осіннього серця — скільки ж пекучого жару вона здатна скрутити?
Качки-мандаринки тихо шепочуться, схиливши разом листок-укриття; тільки не кажіть про це пралям шовку.
Боюся, жалібна пісня раптом урветься від подиху квіткового вітру й розтрощить тисячі складок смарагдових хмар.
Озираючись на давній ханьський танець, боюся, що вона полетить геть, лиш зморщивши й порвавши безсмертну спідницю.
Невідступна зелена сукня ще зберігає аромат зів’я

Квіти гесанґ під вечірнім сонцем — дуже вже старосвітський літературний стиль.
Ловити місяць у воді, шукати голову в дзеркалі.
Різати човен, щоб шукати меч, їхати на бику, щоб шукати бика.
Порожні квіти, сонячне марево, примарні сни, пінні бульбашки.
Одним помахом пера перекреслити все; якщо вже припиняти — то припиняти.
Пісні Ба, вино Ду, сільська радість у полях — навіть там, де немає вишуканості, є своя вишуканість.

Половина річки мерехтить блакиттю, половина річки червона
——Це вогняні хмари Є Шенґтао.
Як і переважна більшість людей, найвищий рівень моїх досягнень у китайській мові — це шкільні підручники.
Насправді найбільший внутрішній відгук у мене викликає та фраза——рівень невисокий, умію тільки: «от же ж», «от же ж».
Сьогодні я спочатку хотів піти до Цзіншаню, але надто пізно вийшов із Червоного будинку Пекінського університету — вже настала вечірня заграва——я й не думав, що Червоний будинок відкритий лише на трьох поверхах, але експозицію зроблено напрочуд добре, тож неможливо було не роздив