DZzzz

Дощ і вітер журливі, крик курей гучний. Ось я побачив достойного чоловіка, та чому ж мені не радіти?
Дощ і вітер суворі, крик курей дзвенить. Ось я побачив достойного чоловіка, та чому ж мені не вилікуватися?
Дощ і вітер темні, крик курей не вщухає. Ось я побачив достойного чоловіка, та чому ж мені не радіти.

У цій частині, що на схід від руїн Великої столиці, є неабияка чарівність.
Чимось схоже на Янхе Лянма: з одного боку парк із зеленими соснами й кипарисами, з іншого — заклади з непоганим стилем.
Усе тут нове, і сосни — щойно посаджені.
Раніше ми всі ходили на захід, у бік Туцзичена — якраз та ділянка стежки з квітучими айвовими деревами, де можна дійти аж до торговельного району, пов’язаного з Олімпіадою, і там щось купити й поїсти.
Схоже, що тут більше відчуття Лянмахе, ніж на Північній Сяохе. Щоб було відчуття жвавого життя й процвітання, все одно треба ближче до центру міста.

Зайшов у музей «Гунъи» з відвідуванням спадщини ремесел і подивився виставку золота з Shui Bei.
Зараз я вже не надто вмію цінувати ці жовті й білі речі. Мені здається, вони важкі, громіздкі, набридливо перевантажені, жирні й лиготні.
Бачачи ці давні прикраси, думаю: «“Анпін да чжуан” — це справді річ, яка неймовірно мучить» — а насправді це все одно перевірка на покірність.
Я не вважаю, що це красиве — мені здається, це кайдани. Те, що на голові, — це по суті онучі для ніг, тільки на голові.
Прогрес людства полягає в тому, що сучасні кайдани стали легшими.

Сяюче, як кришталь, і спокійне, як вода.

Підкотився по дорозі до Олімпійського центру й дерся на небесну обитель.
Цього кота я майже супроводжував усю дорогу.
Спортивна атмосфера в Олімпійському центрі все ще хороша, головним чином тому, що там просторо. Коли в одному місці так багато простору, і є гори, є вода, і є дороги — ну як не може бути чудово?
Коли спускався, уже стемніло, і, як і годилося, знову заблукав — якщо йти за навігатором, легко звернути на дорогу без ліхтарів — звісно, я гублюся в парку — це вже звична норма.

Храм Сішицзе ⛪️ справді гарний.
Чисто й охайно, готичний.
Його первісне місце розташування було на західному березі Чжунхая, на захід від Цзигуанге; у період Даогуан його розібрали один раз, у період Тунчжи знову відбудували, Цисі знову розібрала, а в період Гуансю віднесли (перенесли) сюди.
58 року здали державі. У 85 році знову повернули церкві римо-католиків у Пекіні — давня історична ліквідність, що рухається.
Це місце недалеко від храму Гуанцзи; двері зачиняються на годину пізніше, ніж у храмі Гуанцзи, тож можна вийти з храму Гуанцзи й повільно прогулятися туди.

广济寺 полили.
Я действительно, я все смеюсь: каждый раз, когда я иду на религиозное мероприятие буддизма, в восьми из девяти случаев я успеваю застать ливень, льющий как из ведра.
Я как раз под карнизом Зала Махавиры (Тхронного зала) внимательно смотрю; ветер и дождь добавляют фильтр к драгоценному храму.
Это место — штаб-квартира буддийской ассоциации. Монахов и верующих особенно много. Человек рядом со мной — правда может читать сутры.
Во всем главном зале — старинные антиквариаты времен династии Мин; у меня ощущение, что они из сандалового дерева (цзытан), и это очень торжественно.

我小时候有阵子喜欢住在長椿街。因為那時候幾個好朋友在西邊。長椿街算鬧中取靜。去金融街，西單也都方便。基本上我是不愛出二環的。
但我住那邊的時候，宣武藝園還沒開。奧運會以後才開放。那時候路過都是圍起來在建在裝修。
宣武藝園搞得確實很不錯的。貓咪也多。
長椿街這邊我也小二十年才來了。

У качок теж є розмова й турбота — живо та яскраво.

Біля води безліч деревів лотоса, трояндовий рум’янець на росі ще не встиг налитися.
Політика схожа на красуню, що тільки-но сп’яніла: вона міцно підводить зелений дзеркальний склеп і, бажаючи вбрання, байдужіє до макіяжу.
——Ван Аньші
Цього року Пекін, здається, має лише отой район біля стіни Хоу Хая: саме там квітне лотос. Інші місця — лише поодинокими кількома кущами, бузкова азалія щойно розквітла.
Цього року дощів багато, тож лотос виглядає ще ніжнішим і яскравішим, ніж сам лотос.

Тумбове буддійське “візерункове” різьблення у формі десяти тисяч ієрогліфів у Дзвінниці Чжі Хуа є доволі оригінальним. Особисто я навіть вважаю, що воно красивіше за той “зоряний дах” у Сяньнунтані.
Адже “зоряний дах” виготовлено настільки показною дерев’яною майстерністю, що це аж надто майстерно. “Хвастощі майстерністю”, коли накласти всі бафи, навпаки програють ясній і витонченій красі квітів “десяти тисяч ієрогліфів”.
Головний зал і Ваньфо-ге (Вежа десяти тисяч будд), а також ще два великі різьблені “драконові” стельові плафони, однак їх свого часу продали ченці, яким тоді було зовсім не д

Храм Нянхуа. Коли я був маленьким, проходячи повз цей храм, він був закритий. До цього часу його ще не відремонтували.
Назва гарна. Історія також дуже давня. Він існує ще з династії Мін.
У храмі Нянхуа всі барельєфи — це лотоси.
Найцікавіше, що сусіди приносять сюди горщикові квіти, фрукти та овочі. Природно і невимушено, викликає близькість. Не схоже на звичайні храми, які надто офіційні та відштовхуючі.
За свого життя, мабуть, встигну застати його відкриття.

Ця частина Цяньмень справді завжди цікава і нова.
Кожен раз, як повернеш за ріг, натрапляєш на якийсь старожитній предмет.
Сьогодні знову на шляху від Християнської церкви до Сяньюкоу відкопав старий бійцівський двір.

Вулиця Чжаофуцзе не довга, це мій улюблений провулок. Від самої назви віє затишком.
Вона розташована між Хуненгуанем та колишньою резиденцією старого державного діяча. Великі дерева сягають неба.
На цьому невеликому клаптику землі є міні-філіал бренду "Пекінський сад" — "Пекінський магазинчик", останній державний продуктовий магазин, "Шанхайська будівля", що нині є коворкінгом, справжня каша зі свинячих субпродуктів. А також надзвичайно стильний італійський ресторан.

Вчора з Чжічжубсі прямо по дорозі дійшов сюди.
Ця місцина справді вночі зовсім порожня.
Я ще досить добре знаю північні та південні басейни — далі на захід повернеш і вже не можна фотографувати через три кроки.
Дійшовши до темної, безлюдної гори, раптом згадала, що, здається, я тут вже була.
Взяв телефон і надіслав голосове повідомлення Хуа-дзюню, тут минулого разу ми разом були, так?
Він сказав так.
Крім смачної, але не дуже смачної їжі, пам’ятний маркер для Хуа-дзюня — ще й одна храма.