DZzzz

Взагалі-то це мало бути опубліковано вчора ввечері — але я пішла грати в маджонг і не встигла, ха-ха-ха-ха.
Грали всю ніч, ні в плюсі, ні в мінусі. На знак святкування пригостила всіх нічною закускою — тією самою стравою зі свинини, якої я не можу з’їсти навіть один шматочок, бо вони її люблять — у другій половині ночі приїхала ще й подруга, з якою ми знайомі вже понад двадцять років, — усі свої. Вона справді спеціально приїхала на мій день народження, і вона виграла все, як же чудово.
Це був справді дуже галасливий, щасливий, затишний і веселий день народження🎂.

Сайцай — це вже дуже по-північно-східному. Я й шматочка з’їсти не можу. Добре, що є зелений перець.
Але це не заважає моїм друзям по картах їсти із неабияким задоволенням. Вони вважають, що це дуже автентично.
Складається враження, що єдине, що може об’єднати кількох друзів по картах у харчуванні, — це шаньдунська зелена цибуля — включно з морепродуктами, а ще є одна страва, яку не можна не їсти, — баранина, обсмажена із зеленою цибулею, це просто неймовірно. Складається враження, що шаньдунська зелена цибуля та зелена цибуля з інших місць — це не один і той самий вид.
Я взагалі не переношу ки

Сьогодні мій давній приятель через один плакат — тисяча слів і ще тисяча, хоче сказати, та все ніяк.
Надіслав його мені подивитися, а я й справді не знав, що сказати.
Я-то його розумію. І він також розуміє, що я його розумію.
Не давлячись сльозами, усміхаємося, мовчки дивлячись одне на одного.
П’яний лежить на полі бою — ти не смійся, сиве волосся від нічого до красуні.
Двадцять п’ять років уже минуло.
Двадцять п’ять років нашого покоління.
Усе створене — мов сон, примара, бульбашка й тінь; мов роса і блискавка — саме так на це й слід дивитися.
Справді, прохолодний день — яка чудова осінь.

Це чорне фінікове дерево біля Пекінського університету справді неабияк мене вразило. По-перше, я вперше в житті побачив чорне фінікове дерево. Водночас це також уперше, коли я побачив чорне фінікове дерево, рясно вкрите такою кількістю плодів.
Я бачив, як червоні фініки висять ріденько, бачив і яблуні бегониєві, густо обвішані плодами, але такі щільні, суцільні, золотаві й соковиті плоди, що вкривають усе дерево й майже змушують сплутати його з хурмою, — це справді надзвичайно своєрідно. Як шкода, що на мене не впало кілька плодів!
Це теж дерево, якому сто років.

Старе зерно ось-ось скінчиться, на добрий урожай іще годі сподіватись. У старості полюбив я кашу, та цілий рік іще без одежі. Горобці вигодовують пташенят біля криниці, порослої мохом, півень кукурікає біля білих дощаних дверей. Дров'яний віз тягне худа коняка, у трав'яних постолах пасу великого кабана. Вечірній дощ розколює червоні гранати, у нову осінь зелене таро наливається. Після роботи в полі спочиваю під шовковицею, а до сусідньої оселі повертаюся крізь трави. Місце, де я живу, зветься Долиною Дурня — навіщо ж розпитувати про праве й неправе?

Кольори під сонцем починають ставати насиченими й яскравими.
Блакитні хвилі вдалині зливаються з небом, а близька Небесна ріка; косий Чумацький Шлях низько тягнеться над довгими деревами в дикій місцевості.
Здається, у воді також існує цілий світ барв.
Осіння туга ніколи не була корисною для душевного й фізичного здоров’я, але милуватися осінню в Пекіні справді змушує радіти й надзвичайно корисно для здоров’я — кажуть, коли людина гріється на сонці, кожна клітина її тіла радісно вітає це.
Цьогоріч під час Національного свята в Пекіні насправді майже не було людей; у новинах кажуть, що всіх тур

Краса ранньої осені на заході Пекіна — високе небо, безкраї хмари, спокійна вода й теплий вітерець.
Щоб відшукати ранню осінь, неодмінно треба виїхати за межі П’ятої кільцевої: дикі трави й польові квіти вільно та буйно розквітають серед просторів; лише в глибоку осінь, коли в місті вмикають опалення, воно стає сяйливим — адже велике дерево, зігріте земним теплом і гамором життя, навіть наближаючись до фінальної завіси, не поспішає прощатися, і кожен його звук — повільний.

Смарагдове кругле листя чисте само собою. До мілких мілин і далеких острівців — струнке, незрівнянно чисте.
Ще лишилася самотня квітка-підвіска, не розгортає осіннього серця — скільки ж пекучого жару вона здатна скрутити?
Качки-мандаринки тихо шепочуться, схиливши разом листок-укриття; тільки не кажіть про це пралям шовку.
Боюся, жалібна пісня раптом урветься від подиху квіткового вітру й розтрощить тисячі складок смарагдових хмар.
Озираючись на давній ханьський танець, боюся, що вона полетить геть, лиш зморщивши й порвавши безсмертну спідницю.
Невідступна зелена сукня ще зберігає аромат зів’я

Квіти гесанґ під вечірнім сонцем — дуже вже старосвітський літературний стиль.
Ловити місяць у воді, шукати голову в дзеркалі.
Різати човен, щоб шукати меч, їхати на бику, щоб шукати бика.
Порожні квіти, сонячне марево, примарні сни, пінні бульбашки.
Одним помахом пера перекреслити все; якщо вже припиняти — то припиняти.
Пісні Ба, вино Ду, сільська радість у полях — навіть там, де немає вишуканості, є своя вишуканість.

Половина річки мерехтить блакиттю, половина річки червона
——Це вогняні хмари Є Шенґтао.
Як і переважна більшість людей, найвищий рівень моїх досягнень у китайській мові — це шкільні підручники.
Насправді найбільший внутрішній відгук у мене викликає та фраза——рівень невисокий, умію тільки: «от же ж», «от же ж».
Сьогодні я спочатку хотів піти до Цзіншаню, але надто пізно вийшов із Червоного будинку Пекінського університету — вже настала вечірня заграва——я й не думав, що Червоний будинок відкритий лише на трьох поверхах, але експозицію зроблено напрочуд добре, тож неможливо було не роздив

Шукаючи осінь, важко не сполохати сороку, щоб випити чаю — треба піднятися на гору. Крок ступає на гілку в косому сонячному промінні, шелест тисячі листків змушує летючих птахів збиватися зі шляху. За мить метал і каміння стихають.
Блакитне небо байдуже лишається позаду, жовті хризантеми й досі перед очима. Давні справи, Білі ворота, старі роки; новий павільйон, червоні боби, тихе плетиво ніжності. Повертаючись, поволі сходжу сходами.

Під світлом ліхтарів і місяця красуня виглядає вдесятеро прекрасніше, ніж удень.
Продемонструю успадковане від предків уміння милуватися квітами при місяці. Навіть якщо промокнути під дощем, воно того варте.
Щоправда, чорних жоржин немає.
У дитинстві ми вирощували такі квіти вдома: темно-червоні, майже чорні, завбільшки з миску. На балконі серед них росло й кілька стеблин пшениці, що проросла з зерна, яке просипалося, коли мій батько тримав голубів.
Мій батько був садівником найвищого класу. Удома є кілька рослин, яким уже кілька десятків років. Є один порожній будинок, а тепер там ще й сад.

На Храмі Сонця спочатку лише де-не-де накрапував дощ, але, піднявши голову, я раптом побачив місяць.
Який прекрасний краєвид цього дня: усі дванадцять поручнів обперті, а всесвіт пливе, мов ряска.
Іншим разом знову піду до Храму Місяця погрітися на сонці.

Глід і хурма в Пекіні, мов манго та джекфрут на півдні, падають додолу, а підібрати їх нікому.
На півночі й на півдні кожному своє — усе стає пилом і перемелюється в землю.
У Сільськогосподарському виставковому центрі плоди зав’язуються особливо густо. Та вони надто високо, а мені лінь просити когось лізти на дерево.
Як на зло, і глід, і хурма — теж не те, що я можу їсти. Від одного болить шлунок, а інше не перетравлюється.
Днів, коли гінкго жовтіє, лишилося лічені одиниці; плоди гінкго насправді теж дуже смердючі. Але якщо часто їх нюхати, звикаєш.

Фінанси й технології — це цивілізація.
Криптосфера — це перенесення епохи П’яти династій і Десяти царств у блокчейн — для цього людського світу це вже найбільше з усіх благ —
Цикл одного проєкту справді приблизно такий самий, як і термін правління одного імператора. «Хто має сильне військо й дужих коней, той і володарює».
Сатоші Накамото й справді є богом, який досяг істини через просвіту. Нехай йому поклоняються десять тисяч поколінь.
Погляньмо на сутінки імперії🌇; якщо пропустили сьогодні, не варто шкодувати, адже це відображення кожного наступного дня.

Не знаю, старший брате Коте, що саме ти шукаєш.
Я так люблю Храм предків. Давні кипариси сягають небес. Кожен із них — даоський наставник. Ідеш між деревами, зливаєшся з їхньою енергією та духовністю й відчуваєш, що душа стала набагато стійкішою.
Ідучи, міркую: коли я помру, було б добре спалити мене, поховати тут або розвіяти тут, щоб стати добривом для квітів під великими деревами. Оце й справді — усміхатися в дев’яти джерелах — але як оминути перевірку безпеки і хто ж допоможе мені це влаштувати?
Безмежних благословень Небесному Владарю.